Душі людської доброта
Мета: ознайомити учнів з основними чинниками народної моралі; вчи¬ти оцінювати добро і зло, красу і потворність з позицій національної педа-гогіки та християнської моралі.
- Автор: Дерев’янко Наталія Геннадіївна
- Заклад: Васильківський міський відділ освіти
- Тема: Душі людської доброта
- Спрямування: 8-9 клас
Хід заняття
Частина І
(У напівтемному залі звучить музика: Ф. Шуберт, «Аве Марія»; на сцені — репродукція картини «Мадонна з немовлям»)
Голос із-за сцени. Все упованіє моє
На тебе, мій пресвітлий раю,
На милосердіє твоє;
Все упованіє моє
На тебе, мати, возлагаю,
Святая сило всіх святих,
Препепорочная, благая!
/Світло вмикається.)
Ведучий І. З давніх-давен дзвони, окрім богослужіння, повсюдно використовувалися як набат для сповіщення про якесь лихо, біль, били на сполох під час пожежі, ворожого нашестя.
Ведучий 2. Сьогодні дзвони б’ють на сполох, закликаючи нас до милосердя, доброти. Бо тільки милосердя робить нас справжніми людьми.
Ведучий І. Помолимось за тих, що у розлуці
Помруть, відірвані від рідних хат,
Помолимось за тих, що у розпуці
Вночі без мами плачуть і не сплять.
Ведучий 2. Помолимось за всіх.
Помолимось за тих, кого лишили мами,
Помолимось за одиноких і сиріт.
Над ними, Господи, в небесній тверді
Відкрий свої долоні милосердні.
Ведучий І. Милосердя — це доброта. Ще з часів давньоруських благодійність була в традиціях нашого народу. Цілком природним і закономірним вважалося допомогти знедоленому і нещасному — поділитися шматком хліба, дати прихисток бездомному, захистити старість і немічність, порятувати хворого чи каліку, заступитися за беззахисного і скривдженого.
Ведучий 2. Доброта і чуйність, співпереживання і щиросердечність, уміння розділити чужий біль, вчасно підтримати у важку хвилину, розрадити в горі й біді — це в характері нашого народу.
Ведучий 1. Саме таким був безкорисливий порив мільйонів людей, котрі прийшли на допомогу багатостраждальному народу Вірменії після страшного землетрусу, України, Білорусі — після аварії на Чорнобильській АЕС, постраждалим після трагедії у Таджикистані.
Ведучий 2. Доброта, милосердя — багатоликі. Потреба в них — повсякчасна. Навіть тоді, коли немає біди. Навіть там, де гори спокійні й твердь земна не хитається під ногами.
Читець І. Не говори про доброту.
Коли ти нею сам не сяєш.
Коли у радощах витаєш.
Забувши про чужу біду.
Бо доброта — не тільки те,
Що обіймає тепле слово.
В цім почутті така основа.
Яка з глибин душі росте.
Коли її не маєш ти,
То раниш людяне в людині.
Немає вищої святині,
Ніж чисте сяйво доброти. (О.Довгий.)
Ведучий І. Милосердя і доброта — як два крила, на яких тримається людство. Як же могло так статися, що милосердя поступово втрачає свою цінність, а його зміст часто зводиться до милостині? Невже для того, щоб виіскрити доброту із наших сердець, потрібен землетрус? Чи Чорнобильська катастрофа? Хіба без них не можна бути милосердними? Хіба у звичайному плині днів немає людей, які потребують допомоги?
Ведучий 2. В Україні проживає майже два мільйони одиноких людей. Близько 200 тисяч з них цілком або частково нездатні обслуговувати себе, 15 тисяч проживають у будинках-інтернатах. Їх об’єднує немічність і самотність. І страждають вони від того, що тижнями не чують такого вкрай необхідного: «Добридень!».
(Звучить «Романтичний рояль» Ю.Маласка.)
Читець 2. Кажімо більше ніжних слів знайомим, друзям і коханим.
Нехай комусь тепліше стане від зливи наших почуттів.
Нехай тих слів солодкий мед чиюсь гірку загоїть рану.
(Чи перший біль, чи то останній — коли б то знати наперед!)
Кажімо більше ніжних слів, комусь всміхаймось ненароком,
То не життя людське жорстоке, жорстокі в нас слова черстві…
Кажімо більше ніжних слів! (І.Вовк.)
(Звучить музика.)
Ведучий І. Лікування добротою потребують не лише хворі й самотні, а й цілком здорові і благополучні люди, у котрих дута черства і глуха до чужого горя. Лікування милосердям потрібне тим, хто не бачить і не чує кривди і болю, несправедливості і горя. Із такими сліпими і глухими треба терпеливо говорити, будити їх словом життєлюбним і проникливим.
Ведучий 2. «Треба, щоб за дверима кожної задоволеної, щасливої людини стояв хто-небудь з молоточком і постійно нагадував би стуком, що є нещасні…» — так писав російський письменник А.Чехов.
Читець 3. Людина чуйна й пса не вижене із двору,
Коли той проживе десяток-другий літ,
Охороняючи садок його й комору,
Притулок дасть, поїсти дасть як слід.
А зла — і рідну матір виряджа,
Коли нема вже користі од неї.
Зате на людях розточа елеї:
Він — вірний син.
Вона ж чомусь — чужа. (М.Вакалюк-Дорошенко.)
Ведучий 1. Гіркі материнські сльози, гіркі, як полин, і пекучі, і тихі… Чи буває на світі щось гірше?.. Їй би онуків бавити малих, їй би горнути їх до серця. А вона, обійнявшись із самотністю, тихо журиться біля вікна.
Ведучий 2. «Мамо, мамо», — почулося бабі Наталі. І вона, незважаючи на свої вісімдесят три роки, кинулася до вікна — чи не сини це надворі гукають її? Ні! Знову почулося. «Далеко залетіли сини, — думає старенька. — А я ж так давно їх не бачила».
Ведучий І. Одинокість сивим полином цвіте попід вікнами бабці Ярини. «Не живу, а доживаю, — з гіркотою мовить вона. — Ще хоч би раз подивитися на сина, то й помирати можна. Бо важко піти з цього світу, не попрощавшися з ним. А він усе не їде…»
Ведучий 2. «Де ж ви, сини? Де ж ви, соколята?» — виглядають матері у вікно. Вже й очі видивились, а тих усе немає.
Читець 4. Мені болить, коли матуся, що має дочок і синів.
Живе одна, мов та бабуся, на схилі посивілих днів.
Працює вдень, не спить ночами і часто зрошує сльозами
Тверду подушку. На зорі скотину порає надворі,
А вдень — копає на городі. Уста шепочуть: «Світе мій,
Як важко жить мені самій! Одна-однІсінька та й годі…»
Цим віршем нагадать хотів: шануйте, літи, матерів! (К.Прохоренко.)
Ведучий 1. Як тут не згадати легенду про життя первісних людей. Аналогія далека, проте… (Звучить мелодія Й.С.Баха «Три фантазі» (Фантазія до-мінор».) …Насуваються льодовики. Похолодало. Людське стадо вирушає на південь. Довгі, тяжкі переходи. Ті, хто слабший, — а найчастіше це старі — поступово відстають. Їх не підтримують у дорозі, не чекають. Вони покірно сходять на узбіччя і мертвіючим поглядом проводжають одноплемінників. Плутаються останні думки… А потім — смерть. Тому, що самому не вижити. Самотня, немічна людина — легка здобич для хижого звіра. Серед тих, хто пішов далі, дехто все ж озирнувся, і в очах іще напівтварини промайнуло людське почуття — сум, скорбота за близькою істотою, котру залишили напризволяще. Пізніше вони назвуть їх матерями ,і батьками…
Ведучий 2. Не варто зіставляти ці різні речі: вигадку і те, що відбувається тепер. А як прорватися, як достукатися в «культурний пласт» свідомості синів і дочок, які не пам’ятають свої першооснови?..
Читець 1. Коли людині тяжко, то остання
Надія залишається — на чудо,
Хоча про них все менше й менше чути, —
Даремні, отже, наші сподівання.
Нездатні, певно, і боги на чудо,
Бо я ніяк до тями не візьму:
Чому, коли Христа продав Іуда,
Грім не розбив відступника? Чому? (В.Соколов.)
(Звучить музика.)
Ведучий 1. Виховує мати синів, доньок, надіється, що буде до кого на старість прихилитися. А вони, розлетівшись по світу, довго-довго не навідуються до отчого порогу. Лише скупі листи приходять час від часу, подібні одна на одну телеграми. А коли, врешті, знайдуть хвилинку, щоб відвідати, нерідко це буває надто пізно. Зі скрипом відчиняться перекошені двері, застогне обшарпана віконниця і додолу підстреленою горлицею впаде материнська любов…
Читець 2. Допоки нас чекають наші мами
І доки виглядають нас батьки,
Провідуймо, та не лише листами,
Хоч дорогі їм і скупі рядки.
Коли неждано вдарять дзвоном далі,
Тоді на все, на все знайдеться час.
Але ні сльози, ні вінок печалі —
Уже ніщо не виправдає нас.
Заниє жаль у щедрім слові: «Мамо!»
І чайкою здригнеться синя вись.
Провідуймо і завжди пам’ятаймо,
Що можем запізнитися колись. (О.Богачук.)
Читець 3. Крізь дощі, крізь сніги і тумани.
Чи дороги бур’ян обснує —
Приїжджайте частіше до мами,
Повертайтесь в дитинство своє.
Забувайте обов’язки й втому,
Не марнуйте дрібницями дні.
Приїжджайте до рідного дому,
Розвесняйте в нім думи сумні.
Там ростуть чорнобривці і м’ята,
Де пройшли ваші дні золоті.
Лиш не можуть там вічними стати
Руки мамині — крила святі.
Щоб не мучила совість потому —
Не приносьте батькам ви печаль,
Бо для них ви — як сонячний промінь.
Тож не гасніть у рідних очах. (Л.Пасько.)
Ведучий 2. А старість не оминути! Здається, кожен має про це пам’ятати. Через те й хочеться крикнути: «Люди, схаменіться! Ви також будете старі, немічні. І ваші діти та онуки матимуть оте моральне право відвернутися від вас».
Читець 4. Любімо матерів, любімо дужче,
Бо й справді, не вертаються літа…
До хати стежка враз не зароста.
Та з кожним літом вужчає і вужча.
Стрічають нас усяких матері —
Не забуваймо про слова привіту.
Не забуваймо, бо як нам без них, —
Так бо і їм без нас — нема на світі світу…
Шляхи з глибин віків палкі й холодні,
І як би там до них хто не звикав —
Голос матері… Він і сьогодні
Охоронно сина оклика.
Хай то буде вік чи мить — байдуже —
Час не кида вічне в забуття…
І в біді всі перешкоди здужа
Матерями дане нам життя! (І.Мироненко.)
Читець І. Цвіте до матері любов
На вишитому рушнику.
Я прочитав про мудрість звісну.
Вона як сповідь і як пісня
В пісень безсмертному вінку.
Читець 2. О, скільки тих пісень-лілей
Про сиву матір в нашім краї!
А хтось її в куток ховає,
Щоб краще бачити гостей.
Читець 3. Не ображаймо матерів,
Які живуть, живуть лиш нами —
Своїми донями, синами.
А внуками — і поготів.
Читець 4. Не спекулюймо на любові,
На їх довірі і журбі.
Кров матері — в мені, в тобі,
У кожнім вчинку, в кожнім слові,
Тож не забруднюймо цю кров.
У дні буденні і святкові
На вишитому рушникові
Цвіте до матері любов. (І.Гущак.)
(Звучить «Пісня про матір» на слова Б.Олійника.)
Частина ІІ
(Звучить мушка: І.С.Бах, Ш.Гуно «Аве Марія». На сцені — репродукція картини Рафаеля «Сікстинська Мадонна».)
Голос із-за сцени. Та пішла сирітка по світі блукати.
По світі блукати, мамуці шукати…
Сирітськими слізоньками земля напоїлась.
— Мамо моя ріднесенька, куди ж ти поділась?!
Ведучий І. Дитинство починається з теплих маминих рук, з рідної домівки. Ця аксіома актуальна для всіх часів і народів. Та, на превеликий жаль, не для тих, хто не має можливості виховуватися у сім’ї. Оця найсвятіша і найніжніша пора, перші кроки у світ дорослих починаються з чужих людей та інтернатних закладів.
Ведучий 2. Діти-сироти. діти-напівсироти. Кому з них краще? Не знаю. Мабуть, і тим. і тим погано. Не знають батьківських дужих рук, не відчувають тепла і ніжності матусі. Ніхто не пригорне, не приголубить. І часто так буває й тоді, коли батьки живі-здорові.
Читець І. Заява: «Я, 1985 року народження, відмовляюся від батьківських прав на свою дитину (дівчинку)… у зв’язку з тим, що в юридичному шлюбі з батьком дитини не перебуваю, матеріально не забезпечена. Проти всиновлення дитини іншими батьками не заперечую. Ніколи ніяких претензій з приводу всиновлення пред’являти не буду…»
Читець 2. «Я, 1988 року народження, відмовляюся від батьківських прав на своїх дітей (двох дівчаток). У юридичному шлюбі з батьком дітей не перебуваю. Одна з дітей народилася калікою».
(Звучить мелодія: М.Аркас. опера “Катерина».)
Читець 3. То не вітер, то не буйний, що дуба ламає.
То не лихо, то не тяжке, що мати вмирає;
Не сироти малі діти, що неньку сховали:
Їм зосталась добра слава, могила зосталась.
Засміються злії люди малій сиротині:
Виллє сльози на могилу — серденько спочине.
А тому, тому на світі, що йому зосталось,
Кого батько і не бачив, мати одцуралась?
Що зосталось байстрюкові? Хто з ним заговорить?
Ні родини, ні хатини; шляхи, пісні, горе… (Т.Шевченко.)
Ведучий І. Кидають де завгодно: у міських туалетах, на лавках, у скверах, у вагонах далеких поїздів, у смітниках. Хто винен? Суспільство? Але винні насамперед матері. Ті, хто дає життя, і кому це життя не потрібне, тому, що маленька істота заважає, бо їм над усе хочеться і далі котитися перекотиполем, бути вільними…
Ведучий 2. Речі забувають випадково, про них хвилюються, у пошуках пропажі обдзвонюють різні довідкові служби. Дітей залишають свідомо. І ніхто вже не розшукує крихітну істоту, ніхто не цікавиться, що з нею буде через рік, 10 чи 20 років. Покинуті діти, ніби проліски: їх так легко зламати і згубити, тому що покинутість існує в них уже від перших хвилин життя. Довкола них — сніг байдужості і жорстокості, а вони цвітуть на крихітному острівці розталої землі.
(Звучить музика Р.Паулса «Печаль».)
Читець 4. Од болю і сорому світ паленів,
Життя вивертаю приховану драму.
Покинуті діти живих матерів
Співали про сонце, про небо і маму…
І лунко, і дзвінко розносився спів,
І сумно, і гірко було відчувати,
Що жоден з маленьких отих співаків
Не знав і не знатиме, що таке — мати. (М.Луків.)
Ведучий І. Трирічного Сашка мати залишила на вокзалі. Його ровесника Ігоря також «турботлива» матуся кинула на дитячому майданчику, поклавши до кишені пальто записку з проханням «влаштувати дитину в дитячий будинок на виховання»… Нехай, каже, доля буде милосердною, нехай росте під хрестом. Та й по всьому. Єдине, що дала, крім життя, — сподівання на чиюсь добру волю. Чи Божу, чи людську… Чи й справді усміхнеться їм доля, чи ласкавою буде вона до всіх тих, що прийшли у цей світ небажаними, чужими для найрідніших людей?
Читець І . Тарасе мій, надієчко єдина,
Тарасе мій, моя розпука зла;
Це не твоя чорнява Катерина
У дитбудинок сина принесла?
Не бійсь, Тарасе, з сорому не вмерла,
І навіть совість не озвалась в ній, —
Покинула, мов річ яку, й «поперла»,
Ще й обдурила: «Жди, синочку мій…»
Не з голоду-нестатків, не з принуки.
Є в неї що поставити на стіл,
А відреклась, бо зв’язував їй руки,
Бо треба вийти заміж «без хвостів»…
Чужі давали ласку та обнову,
Та ще й навчали, хто лише як міг,
Став забувати материнську мову,
Та не йому приписуйте цей гріх:
Як він чекав, як виглядав щоднини —
Стовпи кришились, рвалися дроти…
У нього очі стали як вуглини, —
Глянь, Катерино, — й скам’янієш ти. (М.Куравська.)
Ведучий І. В автоматичній камері схову на холодному металевому днищі, зашурованому сумками та чемоданами пасажирів, лежала дитина. Малесеньке немовля у повзунках і сорочечці. Беззахисна, безпорадна істота, залишена тут якимось нелюдом.
Ведучий 2. А ось інший випадок: багажний касир станції Рівне по дорозі на роботу почула в одному із контейнерів для сміття котячий писк.
«Підійду, виручу, — подумала вона. — Як воно саме вибереться, коли там повно паперових мішків?». Та коли підійшла ближче, зрозуміла, що помилилася. Пищало не кошеня — з ящика долинав дитячий голос. Не повірила. Бо хіба ж можна осягнути розумом, а тим більше серцем таке дикунство, щоб мати власну дитину викинула на смітник!? Дитина лежала у паперовому мішку майже голенька, лише пупок закручений шматком брудного простирадла. Маля було ще з пуповиною, від роду йому було годин дванадцять, не більше. Страшно подумати, що було б, якби цього дитячого квиління ніхто не почув…
Читець 2. Мамочко-ненько, моя матусю.
Я ще маленьке, та маю душу.
Серце хутенько б’є кулачатком —
Як я без тебе, як я без татка?
Я ще не вмію слова стулити —
Ані проклясти, ані простити.
Що ж ти не любиш мене ні крихти?
Я ж за тобою не можу бігти.
Я твоя рання, самотня пташка —
Крильця з пелюшки вирвати важко,
Аби розбити своє нещастя,
Я ще не вмію з гніздечка впасти… (М. Тимчак.)
Ведучий 2. Ще не встиг народитися — і вже сирота. Собака і то не викине своїх крихіток. А це ж люди. Як зрозуміти таких батьків, котрі залишають свою кровинку або віддають її до сирітського дому?!
Ведучий І. У сиротинцях діти мають затишні спальні, на ліжечках новенькі ковдри, у їдальні смачний запашний борщ, є велика бібліотека і спортивний зал, світлі класи. Діти як діти. Безтурботно бавляться на дозвіллі, а вночі спросоння ніжно цілують маму.
(Звучить музика: «Концерт № 5 для клавесина з оркестром» Й.С.Баха.)
Читець 3. Мамо! З’явися у сні зненацька,
Тільки у сні.
Та я така рада,
Що ти така ніжна,
Що молоком з-під корови пахнеш,
Мамо!
Вся в білому,
Як наречена з казки.
Усміхаєшся, як ружі до сонця,
І щось говориш, говориш,
І слова ті, як тріпотіння кленових листочків.
І пішла. Зникла…
А голос ще бринить,
Наче далека музика…
Де ти? (Л.Недіи.)
Ведучий 2. Ось вона, трагедія сучасної дитини, покинутої напризволяще. Мабуть, щось не так у суспільстві, коли не меншає дітей у дитячих будинках. Од самої війни — не меншає…
Читець 4. Матусю!
Шевченкові плачуть Марії,
Всі покритки, наймички, горді синами.
Ой, чули б ви, мамо,
Як кликав я: «Мамо!»
І нині я кличу:
«Знайдися, матусю!
За те, що вродила, тобі поклонюся!» (З.Гладка.)
Читець І. Молитва
Порятуй мене, совісте, вбережи мене і возвелич.
На кого ж бо, крім тебе, мені понадіятись?
Як чатують довкола — не стулюють віч —
Черствість — міна сповільнена і байдужість — повія.
Захисти від них, совісте, в ясний день і в нахмурену ніч.
Не від ока поганого, не від ока дурного мене захисти,
А від потисків рук, що сверблять від нещирості.
На тебе я молюся: гріх цей страшний мені — прости,
Відверни його, совісте, да святися і змилуйся,
І позбав мене, совісте, від зацвілілої суєти. (П.Велесик.)
(Звучить музика: «Колокольные звоны. Троице-Сергиева Лавра».)
Ведучий І. Сім’я для дитини — не тільки перше гніздо, а й школа життя, і тому немає для неї більшого горя на землі, ніж сирітство. Воно може бути полегшеним, але ніхто на світі не замінить маленькому страждальцю батька і матері, ніхто не зможе пояснити йому, невинному, за що він так суворо покараний.
Ведучий 2. Чому ми розуміємо материнський смуток, коли дитина залишає дім — іде служити до армії, їде вчитися? І чому не розуміємо цього смутку? Він устократ болючіший. Бо в ньому — безнадія… Слабка ще дитяча пам’ять, не втримає всього, не буде їй куди повертатися, бодай у спогадах… Та що там спогади! Дорослі діти, у яких є батьки, є отчий дім, рано чи пізно повернуться до рідного порога. А куди повернуться ці? До кого? Де їхнє коріння? Де рідний поріг?..
Читець 2. Чи я українець? Чи я окраянець?
З якого я краю і чий я окраєць?
Якої хлібини я крихта солона?
Якій нелюдинці я виходець з лона?
Яка мене мати на світ народила?
Без роду, без імені в люди пустила.
Лежав і мовчав я під небом високим.
І в небі відлунням пливли її кроки.
Світи оніміли у мить безнадії…
Знайдися, матусю, живу я в надії!..
Ведучий І. Друзі! Поряд з нами живуть, а може, доживають свої останні дні ті, кому допомогти можемо тільки ми — я. ви, ваші сусіди. Зараз, сьогодні. Завтра може бути пізно. Люди! Будьмо милосердні, то і самі милосердя заслужимо.
Ведучий 2. «Бо суд немилосердний до того, хто не вчинив милосердя. Милосердя бо ставиться вище за суд». Тож лікуймо наші душі зачерствілі!
Авторськими правами на розміщений матеріал володіє автор, що підтверджено сертифікатом про публікацію №18-1648 від 04.12.2018року. Відповідальність за достовірність та якість викладеного матеріалу також несе автор матеріалу.
